Іскрен і Светлін зустрічаються вперше на могилі такого собі Міро на одній з найпрестижніших алей Центрального цвинтаря у Відні. На могилу до Міро приходять усі, хто сподівається на диво. А Іскрен і Светлін потребують дива, як ніхто на світі, бо мало того, що щастя до них не прихильне, і той, і той ще й потрапили в таке кепське становище, виходу з якого просто не буває. І Іскрен, і Светлін на початку 1990х рр. втекли з посткомуністичної Болгарії й різними, аж ніяк не легальними шляхами дісталися Відня, щоб зустрітися випадково на цвинтарі, так і не довідавшись, що їхні долі тісно переплетені одна з одною від самого народження. Розлога сімейна сага на тлі болгарської і європейської історії.
У дизайні обкладинки використана картасхема Центрального цвинтаря у Відні.
Книгу видано за підтримки:
Державної канцелярії Австрійської Республіки
КОМЕНТАР ПЕРЕКЛАДАЧА:
«Дімітре Дінев ‒ найяскравіший представник так званої мігрантської літератури на німецькомовному просторі. Мігрантська література або ж література мігрантів доволі цікаве і своєрідне явище в сучасному літературному процесі західноєвропейських країн загалом і німецькомовних зокрема. Дімітре Дінев вражає впевненим стилем та особливою наративною майстерністю, а його вміла гра з прямим і переносним значенням слова, а також барвисті, часто несподівані порівняння й метафори приголомшують і заворожують водночас. До того ж німецька ‒ нерідна його мова. Саме в цьому одна з причин вибору цього автора і його поки що найвідомішого роману для ознайомлення з ним українського читача.
Крім того, до українського читача під час читання роману знову й знову повертатиметься відчуття, що в розлогій сторічній сімейній сазі на тлі болгарської і європейської історії ідеться саме про нас, про сьогоднішніх і вчорашніх українців. Якщо б замінити на українські болгарську антропоніміку й топоніміку, а також деякі реалії повсякденного життя насамперед в епоху так званого «реального соціалізму», а тоді його стрімкого краху і ще стрімкішого скочування суспільства безпосередньо в «бурхливі дев'яності», то це був би суто український роман. Багато хто з нас впізнає себе в героях і героїнях Дімітре Дінева.
Навряд чи знайдеться ще автор, який би з таким дотепним сарказмом і з такою патетичною іронією зводив рахунки зі своєю і з нашою не такою вже й минулою минувшиною. Роман, поза сумнівом, сприятиме кращому розумінню й усвідомленню також і українського, насамперед комуністичного і посткомуністичного, минулого. Водночас це і європейський роман, тобто роман про континент, розділений навпіл упродовж кількох десятиріч, який досі невпевнено й несміливо, просуваючись часто наосліп, намагається зрозуміти себе як щось ціле.
Для себе я відкрив цей роман завдяки одній з антологій сучасної австрійської літератури» (Володимир Кам'янець).
УРИВОК:
«Що робить цей юґо на нашому цвинтарі? Ви тільки гляньте, який великий у нього пам’ятник. Та ще й у самому центрі. Яке нахабство – віддати іноземцеві таке місце! Помирати тут їм ніхто не забороняє, але потім хай відправляють їх додому. Звідки в нього гроші на такий надгробок, цікавилися схвильовані віденці, намагаючись прочитати кириличний напис. Стовідсотковий мафіозі, жодного сумніву, відповідали вони самі собі на своє запитання і шкутильгали далі в пошуках зарослих могил своїх рідних.
Міро стояв з мобільником і двома крилами, слухав і мовчав. Він не брав їм за зле, бо шахраєм він також був. Але не тому він мав такий великий пам’ятник, і не тому той був з мармуру, і не тому перед ним завжди лежало так багато свіжих квітів. Якщо поспостерігати, то можна помітити, як люди різних національностей раз за разом підходять до його могили, стоять перед нею якийсь час, кидаючи свої невиразні тіні на надгробок. Тоді забирають їх із собою, кладуть натомість квіти і йдуть. І тіні їхні, здається, стають набагато виразніші й чіткіші, а обличчя набагато просвітленіші. Більшість з них його не знали, але й вони довідалися про Міро. Довідалися, що він, хоч і покійний, зате єдиний, хто в цій країні допомагає нужденним мігрантам. Треба лишень принести йому квітів і попросити про допомогу. Спочатку вони з цього сміялись і жартували, але приходив час, коли їм уже ставало не до сміху й не було на що сподіватися, тоді вони купували квіти або просто наривали їх у численних парках і вирушали на пошуки його могили. Шукали й шукали, зі страхом в очах, просуваючись невпевненими кроками й невиразними тінями, аж нарешті знаходили. Міро стояв перед ними з мобільником і двома крилами і чекав. Мобільник більше не дзвонив, але Міро їх вислуховував».
