Остання колонія. Книга 3

Всесвіт, звісно, нескінченний, але кількість планет, придатних для життя людини, на диво мала, і так уже вийшло, що космос аж кишить іншими розумними расами, які також претендують на ті світи. Лише лічені раси розділяють концепцію сумісного співіснування, і до їх числа людство не належить. Ми за них б’ємося, і планети, придатні для заселення, переходять із рук в руки, поки хтось не вчепиться так, що не відірвати. Впродовж двох сторіч людство спромоглося закріпитися таким чином на кількох десятках світів, але куди частіше нам давали по голові. Ані перший, ні другий результат друзів нам не додав.

У такому світі я провів шість років. Я бився і ледь не загинув, причому не раз. У мене були друзі, більшість яких я втратив, але деяких удалося врятувати. Я зустрів жінку, до болю схожу на ту, з якою я ділив життя на Землі, але яка, проте, була осібною персоною. Я захищав Союз Колоній і свято вірив, що допомагаю людству вижити у цьому Всесвіті.

Мене звуть Джон Перрі. Мені вісімдесят вісім. На цій планеті я живу майже вісім років. Тут мій дім, який я розділяю із своєю дружиною та названою дочкою. Ласкаво просимо на Гекльберрі. У цій історії вона буде черговим світом, який я залишив позаду. Але не останнім.