Поміж сірих сутінків

Рута Шепетіс – сучасна американо-литовська письменниця. Її дебютний роман «Поміж сірих сутінків» став беззаперечним бестселером не тільки в Сполучених Штатах, а й в багатьох країнах світу. Багаточисельні переклади мовами книги теж слугують неспростовним доказом шаленої її популярності. Адже, зацікавлення людей до замовчуваних протягом п’ятдесяти років подій Другої світової війни, власне саме злочинних дій Радянського Союзу на теренах балтійських країн щодо їх мешканців, не втрачає актуальності. Люди хочуть знати правду. А кому, як не нащадку литовських емігрантів, котрим пощастило втекти в найтрагічніший період історії з країни, її розказати. Розказати, щоб зробити висновки, щоб пам’ятати, щоб не повторити.

Ця книга заснована на реальних подіях. Щоб її написати, Руті Шепетіс довелось декілька разів побувати на історичній батьківщині – в Литві, розпитати людей, котрі б воліли забути ці найстрашніші моменти життя. Заспокоїти стареньких свідків, заляканих радянською владою. Бо правда – то найстрашніший ворог будь-якого тоталітарного режиму. Тепер, коли Литва «дихає вільно» люди мають знати правду.

Коли в 1941 році в Литву входять радянські війська, багатьом її мешканцям був підписаний смертний вирок. Примусові депортації до холодного і голодного Сибіру. П’ятнадцятирічну Ліну разом з дев’ятирічним братиком Йонасом та матір’ю Еленою як худобу вантажать в потяг та везуть дорогою смерті – Каунас, Вільнюс, Мінськ, Орша, Смоленськ, Уральські гори, Омськ, трудовий табір Алтай. Саме тут в промерзлій наскрізь чужій землі їм доведеться прожити майже рік. Але що то буде за життя? Голодне животіння за триста грамів їжі на добу, виснажлива праця, хвороби, голод і холод. Все, що в них є – це спогади про щасливе минуле та надія на світла майбутнє. Більше нема нічого. Ні кінця ні краю сірим просторам, лиш видніються сірі згорблені тіні людей. Такий акварельно-розмитий сірий пейзаж повністю передає настрій книги. Депресивний, меланхолійний.

Здається, тут всі і помруть. Але хтось все ж таки розказав цю історію автору. Значить, хтось вижив, щоб уголос свідчити проти катівного режиму. Знову вантажать сірі тіні людей в вагони-скотовози і дорога смерті веде на Північ – Бійськ, Ангара, Усть-Кут, Якутськ, Полярне Коло, Трофимівськ (Заполяр’я). Куди вже далі? Далі тільки смерть.

Ця книга – жмут колючої для нащадків радянського союзу правди, що своїми іскрами часто засліплює тих людей, котрі не вірять в злочини проти людяності вчинені СРСР. Виявляється, є ще такі люди. Але більшість вже прокинулась від летаргійного сну навіяного комуністичними режимом та його солодкою піснею про соціалістичний рай. Більшість хоче знати правду. Ось вона – вистраждана правда Ліни Вілкене.