Мафтей

Дивовижні речі, писали навперебій газети 1852 р., відбуваються в підкарпатському русинському містечку Мукачеві. Там зникають дівчата. Упродовж року пропало безвісти восьмеро дівиць різних верств і сповідання. Місцева жандармерія збилася з ніг у пошуках, та все намарно. Відряджений у спомогу кінний загін жандармів із Кошиць теж не напав сліду. Магістрат зажадав допомоги Будапешта. «Доки столичні детективи провадять розшуки, розтривожена громада міста сама вдається до всіх зарадних засобів. Залучили в поміч знаного в домінії знатника на ім'я Мафтей Просвирник, якого за хист до лічництва милує навіть родовите панство Великої Мадярщини».

…Всі дивляться в дзеркало і майже ніхто не заглядає за скло, за срібний покрив. А головна ж тайна там. Він зазирнув...

Для чого переповідаються історії? Може, з волі блукаючого відлуння, а може, тому, що діла проминулі срібними нитками вплітаються в мережу сьогочасної доби…

Ось одна з них – наскільки вірогідна, настільки ж неймовірна.

«Дві найбільші тайни супроводять чоловіка: дорога до Бога і до жінки. Про це нова книга Мирослава Дочинця. Мафтей – духовний брат Криничаря, Горянина і Вічника. Четвертий у їхньому ряду. Автор ризикнув, бо добра трійця рідко приймає четвертого. Але йому поталанило: Мафтей не випадає з того високого строю, хоча він абсолютно інший і з іншого світу. Та може тому так природно і легко вписався, що інший? Стиль М. Дочинця близький до таємничої лагоди легенд, густого замісу міфів і саг, але найближче стоїть до притчі. «Що високо держиш, те й ціну має високу», – каже автор устами свого героя, і високо держить своє слово: воно дзвенить як скло, пахне травами і зберігає акустику, як готичний собор. Любовна лінія зав'язана на стосунках Мафтея і Ружени (магнетично зав'язана!), тому, власне, не дивовижна історія викрадення дівчат є, як на мене, найбільш інтригуючим фактом, а глибокий драматизм кохання тих двох непересічних особистостей, для яких любов так само багато важить як свобода і страх утрати її. «Правдешня свобода – се не миттєве пізнання. Се тривке і болісне дозрівання, як у того мотиля, що продирався крізь нори й дупла і ухилявся клювів. Се пережиття й нутряна переміна, що вимагають напруги, терпеливости, душевного вмирання і воскресання».

Такого письма як у Дочинця немає більше ніде. Це чисто українське, питоме, нутряне, це те, що може відкрити світові автентичну красу і силу Русі-України. Вірю, що це ще відкриє світ. М. Дочинець пише такі книжки, які вимагають не тільки повільного і вдумливого читання, а й неодмінного повернення. Знаю з власного досвіду, що читані вдруге, втретє, вони сприймаються по-іншому чи трохи інакше. Така тайна таланту, сухого пера і великої любові».

Петро Сорока, літератор, член ПЕН-клубу, Тернопіль.