Рецензия на книгу Інтернат

Тема воєнного конфлікту на Сході України час від часу виринає в сучасній прозі та поезії. Письменникам, та й зрештою іншим митцям, складно залишатися осторонь доленосних подій, що струшують країну. Дехто пише «по-свіжому», майже літописно (Лойко «Аеропорт», Положій «Іловайськ», Шкляр «Чорне Сонце», Якимчук «Абрикоси Донбасу» та ін.), а от Сергій Жадан вичікував три роки, щоб написати свій «Інтернат».

Можливо, якби Жадан писав книгу «нога в ногу» з подіями, то йому було б складно уникнути суб’єктивізму, а так все максимально відсторонено, без поділу на «ворогів» й «наших». Загалом, прозовий твір Жадана серед текстів на дану тематику вирізняється особливим чином, насамперед манерою викладу подій. Письменник час від часу змінює оповідача тексту (спочатку це Паша, далі автор, потім Сашко). Тим самим показує різні сторони сприйняття ситуації.

Дія твору відбувається в безіменному селищі на Сході України, котре то «визволяють» сепаратисти, то «визволяють назад» українські військові, і триває протягом трьох січневих днів і ночей 2015 року. Головний герой роману «Інтернат» - тридцятип’ятирічний вчитель української мови Паша. Він не має власної позиції щодо ситуації, котра склалася в містечку, та що там – у цілій країні. Він нейтральний. Здається, йому все одно, який прапор майорить над школою. Але чи довго йому лишилося бути нейтральним? Чи можливо взагалі бути стороннім споглядачем тоді, коли війна (назвемо це своїм справжнім іменем) вже на порозі твого дому, вже замахується рукою над родиною, над роботою, над побутом, над простими потребами?

І от, коли ситуація максимально загострюється, Паша раптом згадує, що у місті (безіменному теж) в інтернаті залишився його племінник Сашко, чия мати провідниця (сестра Паші) курсує потягами Україною і їй немає ніякого діла до сина. Весь роман це триденна подорож Паші до інтернату по племінника, де на шляху герой стикається з чималими труднощами. Описи зруйнованих будівель, людей зі зруйнованими долями, голодних псів, забутих у вольєрах, тіл вояків (наших? їхніх?), що розкладаються на обочинах, телефони котрих розриваються від дзвінків та слухавки ніхто вже не візьме, чорного, червоного, рудого снігу, котрий холодить ноги й тим самим приводить до тями. Ці всі жахіття бачимо й відчуваємо очима Паші та на зворотньому шляху від інтернату очима Сашка. Це все буквально врізається у свідомість, карбується.

Досить сильний у романі Жадана образ інтернату. Покинутий державою інтернат, де скніють покинуті батьками діти, у покинутому «захисниками» місті, у покинутому регіоні, у покинутій всім світом, по-суті, країні.

«Інтернат» Сергія Жадана приголомшує у будь-якому ракурсі, як тільки не поглянь.