Проза польського письменника Тадеуша Боровського читається й сприймається не просто, але запам’ятовується на довго. Адже, всі ті страшні «буденні» сцени описані в його книгах важко забути або хоча б співвіднести з творами інших письменників на концтабірну тему. Переживши кількарічне ув’язнення в декількох концентраційних таборах, в тому числі Аушвіці і Дахау, Боровський просто описує в книгах своє виживання в умовах тотальної втрати людських рис, вилюднення та деградації. Виявляється, той шар культурних та цивілізаційних нашарувань в людській природі надзвичайно тонкий та крихкий. Як тільки людина постає перед вибором між життям і смертю, вона скидає всі оболонки людяності, перетворюючись на особу з тваринними інстинктами. Стираються межі людських взаємин в тому числі і родинних, нівелюються поняття совісті, моралі, справедливості – людина стає «механізмом запрограмованим на виживання за будь-яку ціну». І це надзвичайно страшно.
Загалом, твори на тему концентраційних таборів можна віднести до «чорних» і «білих». Одні описують безперервні смерті в газових камерах, в печах, хвороби і неминучу смерть, тяжку працю і смерть, голод, холод і смерть. Інші – занадто героїзують та «вибілюють» персонажів книги, зокрема жертв, повністю відкидаючи моральність і спосіб їх виживання. Проза Боровського вибухає безжальною правдивістю, описує сто відтінків буденності табірного життя. Ми дізнаємося багато подробиць з укладу та організації життя ув’язнених (поділ на соціальні групи з огляду на виконувану роботу, адже запихали людей і вимітали попіл з газових і пічних камер теж в’язні, прибирали та готували їжу теж в’язні). Фактично всю брудну роботу виконували табірники. І кожний з них намагався вижити у свій спосіб (там обділивши такого ж в’язня обідом, там видравши золотого зуба у напівживого, щоб потім обміняти на цигарки або на хліб). Дізнаємось про будинки розпусти на території Аушвіцу та систему заохочення в’язнів, винагороди за віддану службу. Несподіванкою виявляється й культурне життя полонених (концерти, бібліотека, футбольні матчі). Всі ці буденні табірні речі і розповідає автор, переживши і, врешті решт, виживши в цій філії пекла на землі. Вражає сам тон книги, саркастичний та удавано відсторонений. Описуючи сцени, коли мати з напівживим малюком, усвідомивши неминучість загибелі в газовій камері і її самої, і дитини, відмовляється від неї заради свого спасіння, автор робить це настільки буденним та звичним тоном, немов розказує якийсь жартівливий дотеп. Це стосується і сцени коли син запихає батька до камери. Такі моменти в книзі непоодинокі. Це вражає надзвичайно. Особливо тоді, коли усвідомлюєш, що то все було насправді. Цим проза Тадеуша Боровського і вирізняється від інших.
Ця непроста книга не для пересічного читача. Вона для загартованих подібною прозою інших письменників, котрим вдалося вижити і описати це все в своїх творах.
