Помилуй і прости

Дмитрик з Павлом усе-таки заколядували в діда Пастеляка, якого їм було велено обминати, бо всі біди — від нього. Різдвяний голос родинності навернув їх до отого вовкуватого діда, хоч і страх проймав від самої думки про нього.

Справді дивним був Василь Пастеляк — «мовчазний, нелюдяний, з печаттю вічного невдоволення, а інколи й жорстокості». Таким знали його і не любили такого.

Він люто карав себе за свої провини. І боявся зізнатися собі про свою ненависть до себе. Бо мав колись велику силу, але що вона без людяності… Тому доля відвернулася від нього і жорстоко мстила: «Звір, який втік від голоду з лісу, поселився в мені. Він гриз моє серце, цькував мене і люто хотів жити».

Ні, страшнішим від звіра був Пастеляк, бо звір «ніколи ситим не нападе на чоловіка або собі подібного. А люди, мудрі люди найбільше бісяться від ситості». Заради статків кинув чотирьох синів на поталу війні, не стримав братовбивства між тими, кого та війна не зжерла. Приречений був почути від того, до кого мав найтепліше серце: «Я — ваш гріх. Я — той величезний камінь на душі вашій, який мусите нести до кінця життя». І не міг утекти від думки, що в усіх утратах винен він: «Де мій рід, де мої діти, де моя земля, так тяжко нажита? Чому в усіх хатах вікна нині світяться щастям, а мої осліпли?». Й у відчаї молив обурену землю прийняти грішного сина убієнного. Убієнного його ж грішним братом…

Ставши «раною, яка спливала кров’ю впереміш з сукровицею, пекла дико, мучила, не даючи ані життя, ані смерті», єдине, що зміг, — загнав себе в мовчазне покаяння і благання Бога смертю позбавити мук. І в тривогу перед смертю, бо її — «чесну і красиву — теж треба ще за життя заслужити».

У цій трагічній історії роду Пастеляків, пережитій вразливим серцем хлопчини, багато доль, крові, поту і сліз, вирізьблені тяжким життям характери, загадкове поєднання буденності з неземним. І незбагненність таланту автора цього роману-болю, роману-покаяння.