Люди в гніздах

У кожній родині є історії, що незмінно переповідаються з покоління в покоління, мов складова таємничого ритуалу. Інші залишаються поза кадром і згодом майже зникають, осідаючи пилом на старих фотокартках або розпадаючись на абсурдні й незбагненні фрагменти. «Люди в гніздах»— це своєрідна суміш перших і других, позначена легким гумором, пародією та деконструкцією. Як, зрештою, деконструйовано ледь не цілу історичну пам’ять (зокрема локальну, родинну) в нашій частині світу.

До сюжету цієї книжки потрапили романтичні втечі, стрілянина на фронті та в тилу, неймовірні повороти долі— й самотнє покинуте піаніно, що журиться на вокзалі, в той час як коні з вершниками звично збігають сходами на другий поверх, а привиди давно померлих родичів стиха під’їдають яблучне варення.

Цей роман можна було б назвати «українським варіантом «Сто років самотності» – бо в цих кількох поколіннях Крамаренків і Устименків, в цих Олегах і Вітьках так само легко заплутатися, як і в Ауреліано Буендіа Маркеса.

Віталіна Макарик

Згадувати/пам’ятати тут – не моральний обов’язок перед жертвами, не вшанування героїв, не данина померлим чи щось таке. Оповідач Коцарева згадує своїх рідних не тому, що мусить, а тому, що може.

Ганна Улюра

У той час, коли насичена пафосом історична література змушує читача пишатися одними своїми родичами і зневажати інших, книга Олега Коцарева показує інший шлях: прийняття і примирення не лише з тим, ким були вони, але й з тим, ким є сам читач (частиною якого роду, людиною з якого «гнізда»).

Дарина Гладун

«Люди в гніздах» – це роман-калейдоскоп. Здається, його можна читати в будь-якій послідовності, тицяючи на гештеґи та вбиваючи назви місцевостей у пошуковику на Ґуґл-мапі – географічні позначки «вмонтовано» в текст. У цьому сенсі роман досліджує тему пам’яті (локальної родинної і, крізь неї, історичної) та функціонування спогадів, а текст не лише розповідає певну родинну історію, а й оголює механізм її формування.

Ія Ківа