Homo Urbanus – Парадокс еволюції

Йелле Роймер (1953 р. н.) директор природничо-історичного музею в Роттердамі, професор Утрехтського університету, палеонтолог, автор багатьох монографій. У цій книжці Йелле Роймер розмірковує над еволюцією людини, перспективами її розвитку та намагається, наскільки це можливо, спрогнозувати майбутнє людського виду, виходячи з мільйонів років історії життя на Землі.

Яке майбутнє чекає на людство? Чи існуватиме наш вид через тисячу, десять тисяч, мільйон років? І якщо існуватиме, то в якому вигляді? Все вказує на те, що людство проживає останні блаженні часи індивідуалізму і попереду на нас чекає злиття в один грандіозний колективний суперорганізм, який мешкатиме в урбаністичних термітниках міст майбутнього, перші паростки яких ми вже сьогодні спостерігаємо на прикладі найбільших мегаполісів світу. Можливість виживання нашого виду лежить у площині перетворень і пристосування до навколишнього середовища, яке все сильніше змінюється під натиском штучної “другої природи”. Майбутнє належить не Людині розумній, а Людині урбаністичній, так вважає Йелле Роймер і, ознайомившись з його аргументацією, з ним важко не погодитися.

Ніщо не вказує на те, що еволюція мала на меті виникнення людини. І ніщо не вказує на те, що життя обертається навколо одного-єдиного індивідуума. То чому ж ми самі вважаємо себе такими важливими, такими унікальними? Хоча поведінка групи людей виявляє структурну подібність з тим, що називають суперорганізмом, проте кожний індивідуальний член такої групи твердо переконаний, що повністю контролює власні думки, власні дії та власні почуття. Про цей дещо незручний парадокс і йдеться в Homo urbanus.

З майстерністю вправного оповідача та екскурсовода, Йелле Роймер веде нас повз події нашої епохи, в якій доведена до абсурду індивідуалізація начебто збігається з майже примусовою груповою поведінкою, що нагадує поведінку табуна риб або зграї шпаків. Чи завжди людина прагне жити відлюдно у вибраному нею просторі, а чи вона перетворюється на все краще пристосовану ланку супермозку, створеного із мізків усіх тих людей, сполучених між собою невидимими дротами комунікації? У своїх пошуках пояснення цього парадоксу, Роймер бачить виникнення нового, раніше не описаного виду людини, який еволюціонує більшою мірою, аніж нам того хочеться.

Homo urbanus не є ані футуристичним, ані апокаліптичним сценарієм. Йелле Роймер дотримується тих самих фактів, яких упродовж еволюції дотримувалося життя, оскільки наше майбутнє за еволюцією.