Німецька письменниця румунського походження Герта Мюллер в 2009 році здобула одну з найпрестижніших премій світу – Нобелівську в галузі літератури. Хоча до цієї високої нагороди були й інші не менш авторитетні.
Темою майже всіх творів авторки є незгойна рана Румунії – співпраця з Гітлером в часи Другої світової війни, злочинний диктаторський режим Антонеску, а також відповідальність перед світом за злочини проти людства. Власне, про розплату за ці свідомі й несвідомі гріхи і йдеться у романі «Гойдалка дихання».
Колись подорожуючи до свого рідного румунського села й розпитуючи людей про пережитий досвід (цю тему румунські німці завжди обходили стороною, не виносили сміття з хати), Герта Мюллер натрапила на цілий пласт замовчуваних історій, котрі помирали разом з їх носіями. Записати, поширити, щоб не забути й не повторити, тим самим перепросивши у цілого світу – здавалося б, цілком виправдана мета. Але тим самим Герта Мюллер викликала на свою голову грозу, тому виїхати з країни виявилося найкращим рішенням. І вже на чужині разом з румунським поетом Оскаром Пастіором стають до написання «Гойдалки дихання».
Прототипом головного героя роману Лео Ауберга є саме Оскар Пастіор, й власне ця книга – про його пережитий досвід перебування в радянському трудовому таборі після перемоги над фашизмом (тоді всіх німців і тих, хто співпрацював з ними відправляли до таборів праці на відбудову країни). Вісімнадцятирічний Лео потрапляє в Донецьку область спочатку до Новогорловки, потім до Ясинуватої, де гарує на коксохімічному заводі, вугільних шахтах, цементному виробництві, навіть у колгоспі. Його персональна розплата за фашизм – це покласти своє здоров’я, свої молоді роки на жертовник індустріального прогресу чужої країни, спричинитись до її процвітання.
Про умови, про табірне життя, про голод, холод, клопи і воші, про внутрішні порядки й субординацію, про наругу й знущання Оскар Пастіор знає зі свого досвіду, бо й сам пройшов п’ятирічне трудове ув’язнення. (Потім він запише це в чотири загальні зошити, а Герта Мюллер зробить з цього роман). Він просто вкладає свою історію в уста юного Леопольда Ауберга. Ось ця правдивість і достовірність робить текст настільки живим і вражаючим, де кожне слово кровить й скніє внутрішнім змістом. А які страшні образи використовує автор – Янгол Смерті, Янгол Голоду. Зовсім прості речі – їсти, пити, спати, вільно пересуватися, набувають ритуальності й значимості.
П’ять довгих тяжких років перебував Лео у таборі на Донбасі, він повернувся додому двадцяти трирічним стариганом з погаслими очима, з єдиним бажанням – забути. Але чи можливо позбутися тих жахіть, котрі приходять уві сні, котрі вриваються у буденну реальність: чи то крихти хліба, котрі змітаються на долівку, чи сигнал трамваю, котрий нагадує звук вагонетки, чи жар каміну, схожий на пащу доменної печі? Як пережити випробування спогадами?
